— Чого-ж дивишся? — зле запитав Ванька.
— Ходив по богадєльнях… скрізь ходив. Не приймають.
— Ги-ги… а в тюрму чого-б не те… там гарно, Сизоне, годують, тепло…
І глибоко зарилися ці слова. Грів їх Сизон, повторюючи:
— А гарно там… не приймуть мене: немає бамаг.
— Нічого: можна зробити, що приймуть — засміявся Ванька, бився його сміх, як молот, об стіну жовту…
— Повісить-би вас! — хмуро крикнув Сизон.
— Душогубці ви!
— Чому не повісив… дрехло слабовумне!
І затяг пісню чорну, як дим в осени над містом, сумну, як сльози хмар.
Сизон сидів.
— Пропащі ви, діти, і Манька — пропаща…
— Манька живе, то ти, ворона стара, кракаєш.
— Як-би ти так жив. Ех.
Рознеслося слово, позіхнули провалля. А слово дзвінке, як брязк криці, одгукується в Байраках… бо осінь.
— А я вчора, як був у місті, ховали одного пана… Везли на катафальці, коні були позапинані… Маньку вчора бачив… Самогонкою десь торгує і п'яна вона була.
А Сизон своє…
— На житті сини, як на довгій ниві, колоски й кукіль… А в мене бур'ян…
Ванька жартовливо свиснув і знову нагадав.
