Ходив Сизон, та скрізь питалися «бамаг».
А зі сходу та з півночі сунули важкі хмари, що заливають нерівним лопотінням землю.
Було холодно. Були бурі без громів, без блискавок, тільки зі свистом, з піснею.
Мерзло тіло, худі руки тремтіли.
— Піду до Йвана, до хлопців…
Але не дійшов, заснув у садку, на вогкім листі. Вранці, тільки пішов, зайшов у Йванову нору, потім виліз, жахливо кричав:
— Іва-ане, Іване-е!
Ніхто не обзивався. Нікого не було чути… він пішов до синів. Недобре подивився на нього Ванька Бистрий, недобре змірив очима:
— Чого тобі треба?
— Ти не знаєш, де Йван, той Химчук?
— Не знаю.
Опустив нижче брови Ванька, незадоволено промурмутів, як сів Сизон:
— Чуєш, ти, це… наша землянка.
— Я, я… посижу трохи… не бійсь…
На дворі стояла мжичка: падали краплі, ніби іскри в тумані потухали. Наче ненароком спаде крапля на тіло, проколе жовту смугу.
Забігав із міста дим у Вовчі Байраки, довго шумував, закручувався в тумані кучерями, цокотів по обміжках.
— Не хочеться й жити…
