В очах сміялися червоні жили, в очах було багато горя. Далекі в нього очі, сумні; иноді хапають гостро, гостро; залазят у душу, як ножі.
— Ходімо відціля.
Ванька ніс під пахвою цигарки, глянув на їх.
— Да, Борка… ловко обчистили… буде що їсти сьогодня, як продамо.
По дорозі зустріли Сизона… Похудів він, ніби з воску з черного була в нього шкіра. Плакав:
— Ну що дітки, жалко матери?
— Пшол вон… — вилаявся син.
— Прокляті ви, прокляті: — шамкотів батько, — не сини ви мені…
— Велика штука… а ти мені давно вже не батько і не впустимо тепер у землянку.
Хутко зникли… Сизон повернув теж на вулицю. Жаліслива баба побачила його, поплакала.
— Ти-б, чоловіче, в богадільню…
Й показала, куди йти до шпиталю.
Сизон дійшов до будинку, що звався приютом. Боязко оглядався і війшов у шпиталь.
— Прийміть мене… Не маю де спати, — як старець на розпів говорить Сизон.
— А у вас бамаги є?
— Немає, чоловіче…
— Ну, як немає, то йдіть у друге місце…
Ходив він довго.
Вже холодніше темніли дощові хмари, вже близко була мряка. Йшли дощі поночі ходили люди,
Сизон згадав про Йвана, йдучи вперед, в осінню ніч.
