Засіріли з ними Вовчі Байраки, закинувся синім громом степ. Тоді зійшло сонце, тоді тепленько сміялося…
Хурщики приїхали, сміливо увійшли в печерю, одсунули труп осторонь, наклали вози глиною…
А як їхали то зайшли й сказали в будку:
— Там мертвяк… Баба, з раклів мабуть… Вартовий почув і креснув олівцем на дверях.
— Щоб не забути, як прийде зміна.
Перед ним виходили вогкі од роси, Вовчі Байраки.
Був ранок.
Ванька Бистрий сидів під дубом, на сухому листові, що шуміло при кожному рухові. Махнув рукою на дзиґлик, бадьоро сплюнув через плече.
— Отам колись сиділа Манька! — промовив до брата.
— Слухай, Борка, — от жила Векла, вона наша матір… А її червяки поїдять. Да! Знаєш, як їли ми в селі коней дохлих, а в них комашилася черва. Чудно? — Він сміявся, ніби йому хто затуляв рота, сміявся, як хорий. Листя закривало жовто-червоними плямами стару траву. Дерево зсипало все нове й нове листя, воно крутилося в повітрі і наче не падало ніколи на землю.
Йшла зла осінь. Затопче дощами суху пилюгу!
— Ото ще Сизон… дрихло… Не люблю я його. «Помремо», — стара ворона. Батько… ха-ха!
