Його хрипкий голос хитався, як грім далекий.
За Вовчими Байраками світало, пливли хмари за місто, йшли спати після нічного заробітку люди з Вовчих Байраків.
Вже дужче посинів міський сад, що виднівся на сході, за полем.
Висунуло весело очі місто, повіяв від них вітер.
У Байраках було ще темно…
В будку прийшов другий вартовий, закурив, потім дрімав, бо на світанку спати хочеться.
Сизон злякався ранку, вдруге крикнув Іванові:
— Гей, ти, ходімо… — приставив долоню до вуха, — заберуть тебе, скажуть, що коцнув Веклу. Чуєш, стерво дохле…
Іван очуняв, сіпнувся і пішов у свою нору. А Сизон попоходив біля глинища, дивився чи скоро зійде сонце й раптом побіг у землянку, побудив хлопців, плачучи:
— Ходімо, ходімо, приїдуть за глиною, найдуть матір, скажуть що вбили ми…
Ванька прокинувся, грізно блимнув очима…
— А що — вмерла?
— Немає вже, немає… Всі ми помремо, не буде нас, не буде…
— Ти стара вороно, ти здохнеш, а ми найдемо собі місце… Помремо!..
Потім ударив під бік Борку.
— Сово, ти, ходімо в місто…
Пішли чужі — рідні один одному, далекі думками, заколихані горем.
