А самі худіли зі дня на день, очі поввалювалися і глибина в них була. Знає Сизон, які зморшки вивів на обличчях у людей голод, знає Сизон якими взорами поткалися минулі багатства ланів. Спочатку зійшла озимина і маленькою од жорсткого вітру зів'яла. Так, тепер згадав Сизон: то був голод… Той страшний голод, той, що поїсть усе й знову прийде їсти, бо голодний голод.
А потім він пішов туди, де хліб родить. А на якійсь станції, такій маленькій, де тільки сарай та вокзал, сердитий потяг забрав у нього руку.
Він тоді був у лікарні.
А гарно, як гарно там було… Чисто, краще, ніж удома, але недовго тримали його там…
Випустили його.
З Веклою, з Манькою та хлопцями рушив Сизон далі… Прохали хліба по селах, а люди дивилися на втікачів й хмуро кивали головами, і лаяли й давали.
А вони все йшли далі, далі… Дійшли до великого міста і там уже загубилася Манька.
… Ех, ти, серце осіннє, ех, ви, Вовчі Байраки! повів по глинищі мутними очима Сизон.
— Манько, донько, прийди до матери, немає вже Векли…
Прохав довго і уважно Сизон доньку, а Йван Химчук задумався…
— Я-ж любив тебе, донько…
Виплакав очі Сизон, червоними стали вони, горем перекраяні. Він схопив за плечі Йвана, тряс і кричав:
— Чи розумієш ти, старе стерво… жлукто…
