— Хто ти? Відкіля?
Незнав Іван, може нори знали.
Сизон заходив думками у сон недосяжний і світлий, як сонце; вдивлявся він туди далеко, як у недосяжну глибину моря, бачив на хвилях себе.
Розбивалися хвилі.
Хотів перепливти життя він, а воно сміялося, переганяло його, становилося на очі. Стискували думи голову. Хвилювалися думки, як під бурю ліс:
… Шуміли, шуміли.
З міста котився дзвін м'яким шелестом. Кидалися з розгону голоси за Вовчі Байраки.
То дзвоне годинник на башті.
Раз…з…з, два… ще третій раз гукнув голос з дзвіниці, потім прикусив язика й од болю тихо, розриваючи повітря, пропищав:
— зь — зь.
А це там, на сході, жив колись рибалка Сизон.
Випливав човном на річку, грався бризками.
І нічого жилося… Не стало панів… Щось велике йшло, як буря… Ух, шуміла тоді кров у старого… А потім, потім… Він не пям'ятає… Собак їли, мололи курай, макуха була щастям… І був у нього син, менший за Борку, гарний, такий слухняний і вмер, об'ївся кори…
Важкі спогади, як очі Іванови.
І жив ще в тім селі один чоловік… він мав хліб і не продавав… Йшов раз увечері по вулиці Сизон. Покрівлі зробилися голими, самі лати сторчали, бо скотина поїла солому, а потім люди поїли скотину.