Звернувся він до Сизона, сердитий ніби осінній вітер:
— Слухай, перенесемо Веклу в те глинище, бо вмре вона — і він показав рукою на край кручі.
Не повірив Сизон, затрусив сивою бородою.
— Нехай вмирає тут…
— Не хочу, не хо-о-чу! — Ванька схватився рукою за ніж; а ножа в Сизона не було в руці, він злякався і понесли вони хвору Веклу. Важка вона була, але донесли. Холодно зробилося на душі в Сизона, наче льод біля серця, коли залишили його самого хлопці, бо вони пішли в землянку.
Залітав пісок на товсте тіло Векли, ховався її стогін під нерівно заструганою стелею.
Прийшов іще Іван Химчук, сів, вдивлявся важкими очима на Веклу, хитав головою.
Іван божевільний.
… В місті тоді багато ходило, багато сміялося, а од трамваїв сипались іскри і була ніч. І не знав ніхто в місті, як умирає стара Векла, як стогне, хитаючи головою, Іван той Химчук, як плаче Сизон.
Ніхто не знав:
Чи далеко-не далеко, чи близько-давно ходив вітер.
І вмерла Векла.
Грудка важка одвалилася од стелі й розбилася, тільки жовта пилюга полетіла.
Хватав уже холодні ноги Химчук, він бормотів під ніс; обняв його рукою Сизон, спитався, ніби забуваючися:
