Б'ється об землю Іван, хитається, цілує та їсть землю, ніби клянеться.
— Ич, юродивий, бог за чуба візьме на небо, — регочется Ванька Бистрий.
А дим із димарів, що в місто йде високо, високо, під шуми пропелера, б'ється об хмари.
Веселий ішов Ванька з міста: баба йому дала сорочку й нагодувала борщем.
— И, жлукто старе! Ги!
Знав він, що Сизон та Борка біля Векли, бо вона хвора… йому байдуже.
Ходить по землі довгий день, гойдається як колиска, й сміхом перекидається. Байраки задумалися, бо гуси летять стрілками на південь.
Тільки по садку, вночі, хтось ходив, хтось сміявся, чіпав гілки, одкидав їх осторонь, аж листя падало.
А цупкий бур'ян шумів, його гладив рукою старечою вітер, ніби мати дитину…
Ванька спустився по кручі — ввійшов у землянку: почув, як стогне Векла, почув, як плаче Сизон, а Борка стоїть у кутку, мовчить.
Став і Ванька за порогом, похмуро глянув на товсте хворе тіло Векли, на пухлі ноги. І жалко йому стало землянки…
Злякався він мерця, бо знав, що вмре мати.
І згадав Ванька, що за землянками, на краю провалля, було нове глинище, де ще брали глину в місто.
