— Ми землянки не покинемо… Фраєра одпровадь свого в богадєльню…
Він-же-ж тобі батько…
— А…
В той час Борка заспівував:
— Ех, доля, моя доля,
доля горькая моя…
У Векли тоді текли з очей сльози.
В проваллях ще, над крутим схилом, стояла будка. Дрімає там вартовий, як прокинеться, придивляється очима униз, де за стінами з грудок ховалися нори.
І одвертався сонний вартовий, коли знімали ті люди — не люди, свої ганчірки.
Вонь заглядала в нори, бродили тіні хмар, заходили в Байраки…
… І ще недалеко од Сизона, трохи з боку жив Іван Химчук, старий, він був, як минулий час, розбитий як руїна. Лазив Іван, шукав дохлих мишей, затикав їх за пазуху…
Він божевільний…
Був голод, і ходили в далекому селі таємниці.
І він ходив, важко повертались очі під білими бровами.
… А любив Іван, той Химчук, Веклу, кричав, як дитина, коли бачив її… Хлопців не любив, як і Сизон, бо вони всували йому жару в кешені… й одежа тоді горіла, смердів дим… Бува — дивиться, дивиться Іван, а потім почне качатися по землі, кличе Веклу, аж поки вона йому не загасить вогню.
