А то так: збирала картоплю на тім-же полі, біля Вовчих Байраків, варила, їла.
… І вніч і вдень тяглися підводи з міста, звозили на поле, у кучі сміття. А дядьки, що сиділи на возах, кивали на провалля:
— Ракли!
В теплу ніч, коли нічого було їсти, співали Борка з Ванькою в садку, а то стріляли по кешенях.
… Була ще в них сестра, та й зараз, мабуть, у місті є. Бачив раз її Ванька. Це в тім садку, де стояв мертвий монумент із сліпими очима. Так от, там сходилися дівчата співали…
Співали…
А як рясне дерево зовсім розпливалося в сутіні, тоді дівчата розходилися по темних кущах, по-між тополями високими.
… А як коли так: танцюють біля дзиґлика важкі перса, співає хрипла гармошка.
Високі тополі ламали свої ніжні гільки, ніби жінка руки з одчаю.
Ванька пам'ятає, як хтось кричав на сестру:
— Брось, Манька, з кумом хохориться… Свій брат.
І знав Ванька сестру і казав Веклі:
— Е, Манька не дурна… Вона гарно живе…
А мати Векла його не слухала:
— Ти-б може пастухом де-небудь?
— Це-ж не село…
— Ну так у приют…
Син сердився й сміявся.
