осторонь… І все щось балакали тихо, як у бурю потайні собаки.
Сизон не хотів іти в богадільню, бо він любив хвору жінку — Веклу; а синів Веклиних — своїх не любив, бо вони одбивали хліб у нього й дратували…
І часто-часто він, старий ганявся за ними по полі, по дикому, що за Вовчими Байраками, а ще за ними бігав вітер.
Старшого сина, Ваньку Бистрого, боявся Сизон, бо йому було 16 років; а як нагонив меншого, Борку, бив костуром, хрипів:
— Батько я тобі, батько!
Борка кусав йому руку, втікав, кидав грудки на Сизона.
— И-и, шпана! — І показував язика…
… За проваллями була річка, вливало сонце в її воду срібло і золотило ним хвилі… Здалеку не видно нафти на річці, а близько нафта плаває і смердить од падла, що скидали на березі…
От, у тій річці купалися Ванька Бистрий та Борка…
А колись ще Борка втік із дитбуда, бо він там бив виховательку руками в живіт, коли та його вдарила за те, що він кричав хлопцям, ніби вона цілувала студента а потім ще за те, що студент ще щось робив…
Його прогнали, а він утік до Векли до брата.
Иноді брати крали в батька гроші і потім на ті-ж гроші купували цигарок, курили.
Векла не ходила в місто, вона з ранку до вечора рилася в смітті: вибирала відтіля ганчірки і шила з них одягу.
