Ввійшла й до мене зараз:
— Ви кажете, що агент по борбі з самогонкою?
Я сам не свій: вразила бистро, язик затягся кудись аж під печінки.
Я, я!, — насилу вимовив.
— Так чого-ж ви дивитесь? Забирайте мене на станцію. Арештовуйте… А ви чого, батю, витріщилися, як баран на аптеку, ідіть з цієї хати… ви всі вийдіть у ту он хату. Товариш агент допит зніматиме.
«Це як раз улопався!» думаю, бо знав, що не я з неї писатиму протокола, а вона з мене.
Так і було. Як тільки спорожніла кімната, вона впялася в мене своїми циганськими очима. Ніколи таке зо мною й не бувало, як тоді: наче хто ножем розрізав груди й вийняв серце, і після того тільки щемить на тім місці. По шкурі сироти понабігали наче хто пшона під неї насипав. Погано. Вночі один стоїш біля вагонів і ніякого чорта не боїмся, а тут і світло, і в кімнаті перед тобою баба, а охляв, наче побитий.
— Так ви прийшли розорити мене!
Я мовчу, чую тільки, як крига лягла біля серця, та ще зробилося холодніше.
— Чого ви мовчите? Чи може ви брешете?
А я доти був не дуже ласий до дівчат і не любив з ними гаяти часу. А тут хочеться слухати й слухати. Голос, знаєш, такий солоденький. А в очіх така туга, що ніякими словами не перекажеш, аж за нутро хватає. Ну, думаю, це вона на вудочку берьоть, — не піддамся.
— Ні, я справжній агент! Може налякав, так моя служба така! Вас я арештовую!
