Ввійшов у ролю, а до того ще й оп'янів. Чомусь здалося, що я мав револьвер, — хотів його витягти. Пощупав і біля пояса, і в кешені, — немає. Тоді тільки згадав, що я його не мав ніколи. Соромно стало, бо вона помітила, що я робив.
Завмер, — не говорю ні слова, злий став до безкраю. На її губах — єхидна посмішка: на, мовляв, з'їж дулю.
Так і хочеться їй дати в саму морду.
Стримую себе. А вона, як кинеться мені на груди, як заверещить:
— Ой, помилуйте, ніколи більше не буду.
— Батю, неси сюди димку! Вип'єм. Потім, як зарегочеться, як заллється, — за здоров'є цієї тюті — і показує на мене пальцем.
Регіт. Сміх. Той Хведір, що перелякався, хоч переполох виливай, тепер сміється теж. Одному мені не по собі. Коли повсідалися, я встав шукати шапки, — нема ніде. До неї, питаю, — а вона облизується після закуски, та язика мені показує.
— Не шукайте товаришу агенте, я заховала!
Сів, знову, насупився. Дивимося один на другого, як середа на п'ятницю. Пішли балачки, я один тільки осторонь сиджу та мовчу.
Не счувся, як хлопці вже встають, дякують і рушають додому.
Вона до мене:
— Ви не розсердилися? Не треба, бо я так налякалася, що й досі не прийду до нам'яти. А я вас не образила. Пийте!
