Я відмовляюся, бо й так перед очима метелики літають.
— Григоріє, пий та ходімо, бо вже за північ!
Випив, встав і захитався.
— Зоставайтесь у мене! Я вам постелю тут на лаві. А то ви не доберетеся додому.
Саме тоді була весна. Садки тільки що почали цвісти, дороги були сухі, але по рівчаках стояла ще дощова вода. Звичайно такий непривичний, як я, аби забрався в рівчак, то купався-б там до ранку.
— Ну, куди вже тобі йти. Зоставайся тут! — бачучи, як я оп'янів, кажуть мені хлопці, моргаючи на неї.
Зостався.
Вона справді постелила, ще й накрила простирадлом, як удома. Сіла, торкає раменом і розпитує, де я служу, за яку платню.
Як я сказав, що служу сторожом на лінії, вона аж засміялася і більше нічого не розпитувала: пішла спати. За стіною вона шепотілася про щось з батьком.
Потім погасили лямпу й я заснув…»
Григорій подивився у вузеньке вікно і, захоплений спогадами, думав. Задзюрчав телефон, стрілочники кинулись і вискочили до стрілки. Залізо брязкотіло й рейками котився чугунний шелест.
— Восьмий! На першу путь!
Здалеку наближалися очі паротягу й доносилося шкварчання підшипників. Цокотіли ближче й ближче об гайки колеса. Потім промайнув стрункий, високий паротяг, облитий паром, трохи захекався і, проїхавши, став біля станції. Від будки йшов золотенький
