Тоді аж я почув, що попав не в свої сани! Оцей миршавий дідок з панського кодла, а я його узивав кислооким чортом.
Зайорзав я на стільці й мовчу, бо думаю, як ляпну, а воно буде напевно не на місці.
Старий пішов у другу кімнату, а Шура все гомонить. Я думав, що вона мене вподобала… далі сам почуєш.
А я заховався, закохався так, як чорт у стару грушу…
Ну час і додому йти. Вона прохає:
— Ви-ж заходьте! — а як вийшли у двір, а мені треба було йти садком, вона показує на дзиґлика, біля яблоні:
— Отут, як сонце зайде, буду вас виглядати.
Пішов додому. Ранок свіжий, гарний. І куди не повернусь, — скрізь бачу Шурчини очі; і роса мехтить, як вони. Розстібнув коміра й йти не хочеться додому.
А як прийшов на станцію, зараз до Хведора.
— Хто, — кажу, — ота самогонщиця?
Хведір мазнув язиком губи, аж мені в середині стало гірко.
— Що не одв'яжешся? То, брат, з благородних.
— А чого-ж вона самогонку гонить?
— Час такий, благородним треба чимсь заробляти. Хто був усім, той став нічим. Тільки бережись, а то вона виведе тебе в люди!
Доскіпувався, допитувався в нього, чому саме, — так і не сказав.
А я, бідолага, як унадився — кожну ніч там пропадаю, ще не посиніло на дворі, а я вже там.
