— Не може-ж буть, щоб вона була сама. Їх мабуть ціла шайка!
Коли так і є. Йде мужчина, тихенько насвистує. Вона як зачула, його кроки, вибігла назустріч і повела його в хату.
Я бігом до вікна, притулився до скла й слухаю. А та хатка, де я живу, невеличка: дві маленьких кімнати з кухнею. Вони сіли вдвох на моєму ліжкові, я бачив, на моє щастя не зовсім засуното було занавіску. Дивився недовго, бо Шурка встала й затягла занавіску.
— Жорж! — обзивається до того мужчини, стоячи біля вікна, так, що й я почув. — Ходімо посидимо на піддашках. Мого йолопа не буде цілу ніч.
Я затремтів, ледве не вскочив у кімнату та не дав їй в зуби. Та подумайте: це-ж було кожної ночи, як мене не було вдома, кожної ночи отой босяк спав, сидів з моєю жінкою. Обдурювали мене!
… Я, як почув, що вони підуть сидіти туди, сам у ту-ж мить, біля стінки, та під піддашки. А у мене під піддашками є дверці, раніш хтось курей заганяв туди. Заліз. Там воняє, смердить, мені сидіти погано. Коли це йдуть вони: дошки повгиналися, заскрипіли.
Я стримую себе, щоб не кахикнути, не чхнути.
Жорж розпитує про вагони й каже:
— Ще раз полататься, а тоді можна й переїхати. Заживемо з тобою, Шурочка, як птиці небесні!
Далі — поцілунки… А потім — на дворі обридло сидіти, пішли в хату. Засунули засов.
