Похмура пітьма ріденько крапотіла. Згодом почав лити літній дощ.
Григорій зайшов між двох ешалонів і став.
І раптом, якась чорна фігура промайнула між вагонами.
— Стій! Хто? Стріляти буду!
— Свої! — і слідом за словами біля вуха щось продзюрчало і зараз заглушилось револьверним пострілом.
— Стій!
Постать, почувши другий оклик, побігла хутчіше.
Григорій проліз під вагоном, націлився й вистрелив.
Постать упала.
Постріли почули стрілочники й прибігли з лихтарем.
Хтось стогнав. Вони всі рушили, прямуючи на голос. І тоді-ж у степу заторохтіли колеса.
Лихтарик мляво, ліниво нащупував постать. Спочатку побачили лише чорну кучу, а потім з неї виділилася людина, що корчилася по насипу від болю. Жінка кинула на лихтарик змучені очі і, злякавшись світу, знову їх затулила.
Григорій стояв, байдуже дивлячись на неї… І враз, наче щось згадав, кинувся за рейки.
— Втекли!
Жінка розплющила очі і, нервово засміявшись, проказала..
— Не наженеш! Ой, — і почала ще дужче корчитися й кричати.
Стрілочники мовчки пішли назад до будки.
Ішов теплий літній дощ.
 |
|
