Другі тільки хитали головами:
Горобина ніч, горобина!
Зачовгали по калюжах, обливались дощем…
Кручу пройшли, вилізли, сковзаючись по склизьких схилах.
А ніч була однакова. Мов у бубон, десь далеко бурмотів грім. А инколи гримав.
Роздирав небо і показував ніжні груди.
Було темно.
Дядьки злізли на стріху і проривали дірку.
Тільки краплі перламутрились, коли одкидали жмені соломи.
Вже один тихенько спускався із стріхи: потім за ним поховались і останні. Тільки горобина ніч заглядала проміннями блискавок в чорну дірку.
По драбині спустились у сіни, а відтіля пішли в кімнату.
Перевуд повернувся до хлопців.
Спитав:
— Де-ж вони сплять? —
Хазяїн спросоння забурмотів:
— Хто там? Ти, Одарко? —
Постаті злилися в темряву, не ворухнулись… А потім один пішов у кухню.
Хазяї спали; тихі, рівні подихи ховались у кутках. Перевуд в'їдався своїми гострими очима в темряву. Довгі були хвилини. Вітер стукав у вікно, хитав виконниці.
Перевуд крутнув головою і сміливо прошепотів:
— Ну, братва! —