Коли заморений кінь пішов дрібніше, не чулося нічого. Я оглянувся. Ліс упав у темряву ночі і залишився позаду. Я ще раз погладив коня, стьобнув путом, прихилився, вільно пустивши мотузяний повід. Я не знав, куди їду, навіть ні разу не питав себе, твердого ґрунту держався сам кінь. Раптом він підсковзнувся ледве не впав і, сідаючи на задні ноги, спустився з косогору цокнувши підковою об залізо.
— Хто там? — несподівано спитав хтось з лівого боку.
Я повернув голову. З бугра почувся шум телеграфних стовпів, що ліниво одгукнулися. А з лівого боку, недалеко, блимали як лампадки вогоньки, у двох вікнах.
— Хто там? Повертай сюди! — повторив той самий голос:
Я обережно повернув на голос коня.
— Стій! Чого чорти розносили по лінії?
— Темрява. Не міг. Що це станція чи що?
— А ти й не знаєш. Еге, еге. Так злазь із шкапини та йди лишень сюди.
Я скочив і пішов слідом за бородатим дядьком із рушницею. Підійшли до перону. Це була Водяна. Я впізнав її по пузатій водокачці, що кволо обливалася густим, як олія, світлом.
— Дядьку, дядьку, де старший? Треба їхати.
Охоронник сердито плюнув, махнув рукою, кидаючи на перон довгу тінь.
— До старшого? Чого захотів? Він не той біс, що вночі не дає добрим людям спокою. А гарна
