конячка. Иш-ш… — закінчив бородатий, похлопуючи долонею коня.
— Я піду сам.
— Гляди, бува.
— А-а-а.
Я сіпнувся, скинув охоронникову руку, і мерщій скочив у вокзал, грюкнувши дверима. Навмання розчинив двері, одні, потім другі, хутко пробігаючи кімнати. Нарешті, спинився: переді мною стояв жовтий чотирьохкутник дверей. Видно було зарізаний старий столик, з телефоном на стіні над ним, висячу жерстяну лямпу. Я хутко навшпиньках увійшов. На лаві, біля столику лежав, напевне, агент ДПУ. А на долівці, в кутку, валялися патрони, онучі, і спав ще один чоловік. В кутку стояли ґвинтовки. Пахло махоркою, чулося спокійне дихання сонних людей. Я торкнув агента за плече. Він не прокинувся. Я сіпнув дужче, потім труснув так, що лава заскрипіла.
— Який чорт? — нєзадоволено пробурмотів сонний агент і повернув до мене своє обличчя.
— Це я! — Так! я мав право так сказати, бо це був той самий чоловік, що з ним довелося познайомитися на злощасній станції. Так, це був він. Його ластовиння ще спало, але очі сторожко, гостро дивилися на мене. Він поводився дуже спокійно. Взір його втопився в мені, але він незабаром убив свою зацікавленість, що її викликав мій ще й досі незвичайний вигляд.
— Що, спіймали, голубчику? Ні? Не тікатимеш удруге?
