З високої гори видно села, ліси… А на горі порито ями. Ями темні і в них темно. Стук далеко розноситься під землею, гуде чавуном. Стук і балачка. Під землею в темряві, в пітьмі гостро б'є копаниця глину. Одколюються шматки жирної сизої глини: упаде кам'янистий, розляжеться, порозлазиться у всі кутки печери темними тінями. Заховались в печерях глибоких копаниці, б'ють та стукають. А наверху день, пече сонце, посміхаються з худої знесиленої трави, пожовклої, мов од морозу… Лише полинь пожмакує повирізуваним срібно-сірим листям… Перестав, стомився, замовк стук, луна рознеслась по ямі німо й глухо. Темрява. Зазирає в яму сонце, хоче досягти дна… Без сонця сидять, обидва на вогкій глині, повиті тінями. Копаниці лежать осторонь.
— Хведоре, в тебе немає борошна?
— Немає, — чутно зітхнув Хведір, — чорт його знає, що робити… А ще багато й копати. Риєш, риєш без кінця, а нічого не видовбав і досі… Ганчарі корови мають.
— Ти хоч дітей не маєш, — заздро вимовив Каленик.
Пітні обличчя подивились на кучу глини…
— Проклята! — Хтось з них вимовив. А Хведір підняв руку, заворушив мотлохом, обчепив м'язи…
