Закурили. Обидва були босі; потрепані, грубим шкуратком пообтягувані, здорові ступні одливалися на вогкій глині. Заморено дихали, і піт з бороди крапав на пошматовану, замазану сорочку; на носі, на лобі текли краплі…
А зверху, крізь проруб показувалось бліде, синювате небо; иноді проносились хмари й тоді робилося ще темніше. Каленик знову щось пробалакав. А Хведір подивився.
— Чи скоро закінчимо?
— А, чорт його знає… Може повірять ганчарі, то й так дадуть борошна?
— Якби то!
Взялись за копаниці й знову падали на долівку шматки глини; важко одгукувалась луна, бігала з одного кінця в другий довго, довго… і зомліла ніжними тремтіннями — замирала; а там знову новий розгін колихався без кінця. Били не разом, по черзі і од того ще дужче нісся, замирав гул…
Каленик і Хведір — брати, жили в сусідах, бідкалися, зранку що-дня ходили копати глину. Без сонця… І очі в них були блискучі, дивились глиною сірою, сірою… А ввечері вертались додому, спали міцно.
Затихло, покидали копаниці, а сами лізли догори; переставляли потрепані ноги по пічурках. Вилізли, заболіли очі; а сонце висушило піт, принадно смажило тіло, вщупувалось по-за одягом. Каленик обітерся сорочкою, розвіз грязь і сів. Хведір подивився на небо.
