— Дощу не буде… От, слухай, якби завтра повитягати, скінчити та взяти борошна!
Той згодився, покивав головою. Хведір згадав:
— Давай обід варити.
— А хліб?
— Та вистачить. — Руки мокрі, од глини брудно-сині, витер об штани. Закашляв довго, пильно і вихаркав на пожовклі квіти чорний, важкий ворох слини. Високо підвів груди.
— Ху, — заморено дихав.
— Ти-б пішов до доктора. А то в тебе щось таке… неладне!
— Ходив. Грошей немає на лікарство!
— А без грошей не можна? Там все-ж є в больниці!
Подивився Хведір:
— Є, є… Та не для нас. Он піп брав у доктора без грошей, а я не піп, так мені не можна… Шкуродери!
І знову закашляв, наллялося кров'ю обличчя і він вискакував, подавався вперед, ніби його хвиля штовхала.
— Ото! — похитав головою Каленик: — наче, дивиться, й здоровий, а недовговічний.
Це вдарило Хведора і він мовчки прикусив губу та обсмикував вуса.
— А якби хоч трохи достатків. Дав-би та купив ліків… Немає — розвів руками — робиш і немає. Як воно другі? Такий був, як і я, а тепер розбагатів. Ну, ось тобі, Хведось!
