— Е, в того була коняка, спекулянчив. Піджився. Ну, годі! Йди по дрова, а я піду наберу води.
Розійшлись. Ліс шепотів унизу, обмережувався на жовтому піску. Бугри од глини, зарослі вижовклою лободою, розтріскались. А ями глибокі, залляті жовтим сонячним сяйвом, потім сірими листочками, ховали дно… Густо ями: одна біля одної. Побуравились копаницями, а стіни шерехувато розкололись. Поламані, нерівні… А внизу схилився кучерявий, дубовий ліс. Він завжди балакав і заглажувався під луки і де-не-де обіймав зелених.
Повернулись назад. Каленик ніс у казанку воду, а Хведір — дрова. Осторонь, якраз над ямою стояли рогачики, а на них почепилось на палиці колесо з великими спицями — ним втягували глину… А недалеко майже на самій горі, верба общипана коливавалась, переморгувалась з далеким лісом. А вони сиділи, багаття тріскало, розгоралось… Каленик мовчазний, з рудою бородою дивився кудись на ліс, на низ; пальці у нього отперли, зігнулись.
Хведір повернувся, ліг на спину, заложив за голову руки:
— Оце кінчимо, та й плюнемо.
І кашляв, хватавсь за груди. Каленик жалісливо кидав крадькома очима та зашкарублими руками вертів цигарку.
Тіні шматками падали по буртах, падали на обличчя, задивлялись на мережаний пісок.
Каленик думав, потім повагом сказав:
— А добре, що ти не маєш дітей.
