— Добре?! Через жінку не маю…
Він жалкував за дітьми…
Пообідали, стомлено позіхали обидва, витягували руки.
— Спати хочеться…
— Ніч є за-для того! Що ти — барин хіба?
Сонце пекло не так, один бік ями обливався неглибоко сяйвом. Цвіли очі, посмішка загравалась у Хведора…
Через гору тягнувся дзвін… далекий, знесилений пропинався через неї.
— Кого це ховають?
— Тепер що-дня, майже.
Хведір веселішав, бо трохи відпочив.
…Шелеснула під мову обкусана верба, а груди забігали швидко…
— Ну, лізьмо! — і обидва полізли в яму. Знову стук, грюкіт — то високий, неясний, то низький, кривий.
Падає глина, а там одберуть її ганчарі; а може на підводах спочатку, а потім залізницею одвезуть на завод. Далі наліплять з неї горшків, мисочок, обмалюють чудовими фарбами… Не побачуть Хведір та Каленик надзвичайної краси…
Керамника то, а це — глина. Сіра, сіра пов'їдалась в тіло та струпами забризкалась…
…Цей рік — посуха. Стужно приходиться обом, потроху ще тримаються.
— Надія на глину, хоч проклята, а через неї їмо шматок хліба!
