Тільки поволі струшували колоски роси, нахилялися остючками один до одного, наче кланялися.
І така тиха, і така мила вечірня пісня!
Стежки ті малесенькі, що по обніжках маленькими гадючками полізли по полю, чогось злякалися і не видно їх за колосистим хлібом.
Вона хутенько пішла до Гордія. Він сонний почув, що щось тепле його зігріло. Прокинувся й побачив Марину.
— Ти чого не приходила? Я думав, що тебе вже не буде… Думав, може до хазяйського… Ох, тоді-б?
— О, Гордієчку, таке й видумав, хіба-б я пішла до нього…
Гордій притулився до неї грубо, ніби прорізав її цівками очей. Вона покірно подивилася на нього.
— Ех, Гордіє! Ти хочеш, щоб тобі було гарно і там і тут… Знаєш, за двома зайцями, як женешся, що виходить? Ти хитрий, а погано буде, як сам себе обдуриш.
— Чудна! — і більш нічого не вимовив.
Пахло жіноче тіло, загарами вітряними пробіралося.
— Так-то! — сумно зітхнула.
Гордій дивився на лати, на шматки неба.
А в Марини очі горіли, як дві блискучі жаринки, тільки посміхалися з нього.
Гордій дивувався.
— Чи вона мене чим обпоїла? Жінку вдома покинув.
