Заворушився у вербах вітер, перегнав по землі легенький холод і потім зник.
Вони стояли біля тину… А далі йшло поле, там замерла річка, вигонила шепотінням очерету диких качок.
— А що? ти хочеш заміж виходити… То таке… Свекруха…
— А-а. Нічого я нехочу, як-би хтіла, то й вийшла… Тікайте — вона одіпхнула Павла рукою.
— Мариночко… — ніби ласкаво промови в Павло.
— Не чіпайте… Гордій за вас кращий.
— Гордій? хахол миршавий, отой, що й обернутись не вміє… Ха-ха…
Він засміявся зле, наче хотів сказати, щось про себе…
— Та того Гордія… я скажу батькові — і в два щота… ваших нет. Отак-то… Ми можем… Можна й так, покликати і на, мов, Гордієчку, тобі твоє, да…
Марина спалахнула.
— Ні, ви так не зробите… Тепер то ви куці… Це, брате, було.
— А так, конєшно… то-ж воно й ти не від тих грошей.
Він пішов, вимовивши з погрозою останні слова.
Хутір сірів. Дахи розкидалися нерівно. Галки, що раніше піднімалися зграями й трусили пов'яле листя, тепер заснули кучами і здалеку чи крапками, чи чорними шапками сиділи на вербах.
Марина засмутніла.
— И-и, чорт…
