Гордій підійшов, поздоровкався. Дівчата зачмикали. А між ними Марини не було.
Постояв, повагом обвернувся й пішов назад у двір.
Зверху Волосожар діямантово блестів.
Небо спокійне.
Він задивився на небо, а думав про Марину.
Під коморою сиділи червоноармійці; вогні від цигарок світились, як зірки.
— Що, товаришу, за робітника? — спитав один із них.
— Та… так… на строк.
І мовчки подивився в клуні Марини, довго повертався. Очі злипалися, і він заснув.
А Марина стояла з хазяйським сином. Вона трохи пригорнулася до його, на обличчі лягла тоненька смуга незадоволення.
— Ви, як панич…. куди-ж-пак — нам… Я — що?
Павло, його так звали, прикусив губу, бо почув насмішку, і гостро промовив.
— Да, це-то так, конешно, предложим, що я панич, а хто-ж твій Гордій?
— Та й Гордій — мужлай: такий муркет і слова не вміє вимовити… Так, Гордій, зате, хоть і сьогодьні жінку покине й буде жити зо мною — запишеться… А ви дурите…
Вона одкинулась од нього, з ненавистю подивилася на товстий кирпатий ніс, зморщилася:
— «Ху, який противний і дав чорт вродиться багачем».
