А вранці Гордій ішов косити віку і все згадував Марину.
— Клята дівчина! Чого морочить? Вдруге одразу засну.
Віка лягала покосами, заплутувалася коса в кучерях. Инколи мантачився жаль, закидавсь осторонь зеленим співом чи од віки, чи од молодого літа.
Гордій розмахувався й тяг вікові хвости. Широка ручка підстриглась… А піт котився; Гордій зачервонівсь, обшпарював розпашену шию.
Далеко в степу перегукувалися перепели…
А ввечері вернувся Гордій додому, як уже стемніло.
Зустрів хазяїн, спитав:
— Гм, що? як воно береться? — а сам думав — «ото тобі й комнезам, вивчись робити!»
— Та нічого — відповів Гордій. — Віка добра дуже, так воно трохи важкувато.
Вечір такий, як і завжди, з тою-ж синявою продертою зірками.
Гордій хотів сьогодні одразу заснути. Він урився в солому. Десь у соломі торохтів цвіркун.
А Марина не приходила, він повертався з боку на бік і думав, думав.
— Чого не йде?
І раптом вискочив з клуні. Назустріч ніхто не йшов.
Збоку стояли комори.
Він вийшов за ворота. На дубках сиділи дівчата з хлопцями.
Вони не співали. До Гордія доносився маленький гомін, солодко завмираючи в тиші.
