Але на мент.
Марина підскочила, як кішка. Обвила його руками, а Гордій хитро брав соломинки і починав лоскотати.
Вона кидалася, сміялася.
Весело, дзвінко! Праця забулась. І життя посміхається.
Надворі поволі спадала темрява: падає, за деревом видно присмеркову хмару, а вище синюватий колір неба переходить у зелений і там далі зовсім чорніє. Зорі зникають і знову придушені сипляться в повітря.
За клунею поле і вдень на ньому блакитніють волошки.
Йшов недавно Гордій по степах, місив босими ногами грязь, а чоботи ніс за спиною…
Зустрічав хрести, де розстрілювали німці…
… Тоді мріялось. А він туманився, оглядався й сварився:
— Стій, жінко, тільки не вбережи себе!
Жевріли жита. Хліб далі був кращий, повніший: схиляв колоски і де-не-де виліг.
Праворуч виднілися хутори… Ночував у дядьків, і одного вечора прийшов на цей хутір.
Стислося серце. Жінка поринула тоді в пам'яті.
Хотів найнятися і, нарешті, з одним дядьком зійшовся, хоч дядько і казав:
— Та це так, одолженія зробити, а то-б не найняв, … і побачив Марину.
І кожного вечора, кожної ночи співали посмішки. Тільки з зорею стомлені заснули…
