Зареготалися… Цвіркун злякався, замовк… І від цього сміху ховалася вічна нудьга, розставав біль, чи забувався.
Клуня стояла за садком, далеко від току. Хутір крізь щілини оддалявся, а од поля пахло житами, весною.
Їх тільки двоє: Гордій і Марина.
Горобці зверху, в дірках, спросоння заб'ють крильцями, засиплять на солому пилюги.
Балакає Гордій, обхопить Марину за стан, а вона крикне: зась! і враз обвернулась, покотилась по сінові, він хотів за нею, а вона сердито крикнула:
— Не смій, а то втечу!
І Гордій не рухався з місця,
— «Справді втече» — думав він.
Через щілину проліз промінь місяця, впав на груди, сковзнув по руках.
— А що, Гордіє, як твоя жінка з ким-небудь так як ти?
Гордій загруз у соломі, голова тільки виткнулась. Він раніш про це не думав. А все-ж таки відповів.
— Що? Нічого.
Він то думав не те… Щіпав сам себе за підборіддя.
Другі гони проходили. Нове все. Сміх закляк, замерз. А холод, а може й сум підносив спогади.
— Он, бач, Марино! Хто знав, що ти тут будеш?
Ніхто? А батьки твої живі?? Ти з Катеринославщини… А там зразу несолодко.
Гордій жалівся на роки; згадав подорож, голодних.
