— Кат його знає! й присниться така нісенітниця!
Встав, одчинив двері, зазолотилася солома од місяця.
Цвіркун пашить.
Вечір котиться без упину. По дворі носиться запах весняних пелюстків… Все лізе в голову, мчить невперейми, як каменем бухкотить.
На зустріч ішла Марина. Місяць світив і ніби об'їдав паркани, тини. Біліють босі ноги Маринині.
Гордій гордо став.
— А ти-ж куди?
— Не до тебе, голубчику! Ні, — зареготалася. Ніс рівний загорілий одкинувся, а кінці губ заламалися ямками. Гордій дивиться, а серце радо б'ється, хоче кинутися ловити оті шкідливі ямки. А ямки розростаються ширяться.
Схопив Марину.
А вона на нього зирнула.
— Е, голубчику, в тебе жінка є…
— Смієшся? Ну, ну — посварився пальцем.
Увійшли в клуню.
Марина сіла.
— Чого ти не приходив на вулицю?.. Бач приневолює ждати.
— Видумала! Жонатий, щоб парубки… та ти доведеш до ума.
Загарячилася солома. Було в клуні напівтемно.
Марина ляпнула по руках Гордія.
— А ти чолов'яга нічого, їй-бо не поганий!
— А ти?
