Гордій подивився з-під лоба.
— Не одставай! — гукнув він — ач, уже лащиться.
Йому зробилося досадно. Важко деренчала коса, иноді залазила в землю своїм гострим кінцем.
— Чорти й принесуть, — бурмотів Гордій.
А коли докосили й поклали в полукіпки, він одійшов осторонь, сердито збив косу й прив'язав її до кісся. Потім сам пішов на хутір.
Марина сміялася.
Полукіпки, ніби стояли в очіпках. А стерня однобарвна, золота розійшлася по лану. На других нивах шумів ще нескошений хліб.
Марина йшла позаді, чогось весело співала.
— Чого ти тікаєш од мене?.. Так я найду-ж не такого, як ти.
Полукіпки настовбурчились, а хутір завився перед очима в зелені кучері; перед ним залягли бурти, й тому видно було самі дахи.
Марина догнала Гордія.
— Ну й дурень-же з тебе, тебе й подратувати не можна. То я так.
— Та так, — призирливо протяг він, — і з хазяйським так, і з усіма так, і зо мною так…
— А як-же?..
— Сатана… як сучка, до кожного лащиться…
— На те я дівчина.
— А як жінкою будеш?..
— Твоєю. Так твоєю я не буду…
— Побачимо… — і він хутко йшов уперед. По його твердому обличчі йшли маленькі струмочки поту.
