— А хазяйського зажену на той світ… Він думає, що не зумію… То побачимо.
Марина уважно слухала і лице її ставало серйозне.
— Як-би не такий… Ти ось сам здох-би з голоду, як би не найняли… А двох жінок мати — не твоїй кешені…
— А ти хочеш за такого, щоб кешеня була.
— Нічого я не хочу.
Гордій скрипнув зубами, схопив її за руку.
— Ти…
— Одвяжись… Дивись — що я тобі таке?
Осінь.
Плелося плямами, падало на душу осіннє павутиння.
І осінь, ніби очі душі, що одкриваються то песливі, а то холодні. Осінь закутує небо павутинням, переплітає. Біля хутора вдень борються вітряки з вітром: дощаті, полатані крила млинків мотаються, як перед смертю. Чорні тіні пробігають по землі і крізь проріхи показують зелені плями; високо підлітають, і одміривши крок, падають униз. Млини, як опеньки порозкидалися… Коли вітру немає, то вони виставляють широкі руки і стоять, ніби зайці.
Гордій прохав Марину.
— Маринко, давай запишемося!
— Туди к чорту, одна, мабуть, здихає з голоду, так ти й мене так… Е, ні, не на таку наскочив.
— Може тому віриш, — він показав рукою на хату, — так той злиднів таких не візьме.
