— І не треба…
Літо минуло. З поля позвозили снопи і поскладали у великі, високі стіжки. Згущувалися повесняні мокрі трави, збивалися, як ковтун.
Становилося жовто.
— Ти знаєш, вже скоро й додому.
Гордій думав про жінку.
— Ну як тепер вернутися до жінки?.. Вона-ж знає. А — баба й кінець… Всі баби… — сплюнув.
Марина крутнула головою.
На току стіжки куріли свіжим сіном; зверху на них лежали палиці… Відкілясь чувся післяжнивний сміх, плескіт річки.
— Марино! — глухо сказав Гордій, сховав очі за густими бровами, — оце я думав. Спав, возив сіно і все думав… як ти не залишишся — рішу.
Марина захолонула, в очах перескочили жахливі вогники. Гордій міцно зціпив Маринину руку, нахилився.
— Так, чуєш?.. Жінку одбила, тепер записуйся.
— Пусти… запишемося… який ти страшний, — нехай тобі пек. — По її тілі пролізли холодні плями, вона здригнула.
Це було на току, де виростає, чуючи зиму, жито, довге й тонке, і де під ногами толочилася полова.
Сірі стіжки куріли. По степу носилося листя, і його, мабуть, десь їли, як і курай.
Не рипіли перевесла, не гули машини. Вівці йшли з стерни отарою, збивали пилюгу, а чабан лякав їх батогом.
