Марина обминала Павла, не хотіла йти і до Гордія. Але ввечері Гордій її зустрів біля клуні, він стиснув її руки і, ніби не чуючи сам себе, питав:
— Ти запишешся після строку?
— Пусти… запишусь.
Він не помічав, як холодніла Марина і як довго шукала спокою.
— А я зразу хочу, зразу, — насупившись промовив Гордій.
— Гордієчку… в тебе жінка є… в тебе-ж грошей немає.
А він не слухав її:
— Сьогодні… Ти водиш: літо пройшло! Нічого не хочу знати.
А як я не хочу…
— Ти не хочеш?! — очі йому зробилися страшні, сам він дужче й дужче давив Марині руки.
— Та ні… то так!.. Тьху на тебе! який нетерплячий, запишемося після строку.
Після цього пройшло декілька днів… Почали йти дощі… Гордій ходив сумний.
Одного разу зустрів Павла, той сміявся.
— Що-ж, Гордієчку… сам не з'їв і другому не дав.
Гордій останні дні не бачив Марини, а насмішки хазяйського, ніби не чув.
Він думав: — вона-ж казала, що буде жити зо мною.
Але все-ж таки пішов шукати Марину. Її ніде не було… Тоді він увечері підійшов до хазяїна і спитав між иншим:
