— Де Марина?
Хазяйський син стояв біля вікна.
— Я-ж тобі казав… Згадав ти пізненько, — промовив він, — вчора пішла ще вранці додому… Роботи, значить, немає… а їй залишилося два дні. По хліб може батько приїде.
Скривився Гордій, пішов у клуню.
— Одурила! А жінка?..
В клуні було тихо, тільки в кутку пищали мишенята.
А біля клуні стояли явори, листки пообсипались, і вони були холодні й голі.
Гордій додому не пішов, він найнявся в економію.
Стояв серед двору, заклавши за спину руки.
І жінка була, і Марина була, а тепер? Питався чи в себе, чи в кого иншого.
Будівлі розруйнувалися. Кам'яні, дерев'яні. Були прикащики, управляющі, а тепер, культгосп.
Надворі осінь, не жовта, не павутинна, а багно. Десь бились з повітрям стружки од лісу, а багно чавкотить. Чавкотіло й тоді, як ішов на заробітки Гордій. Шукав чогось, а за спиною ніс чоботи… Щось найшов, щось загубив.
А там он видко хутір. В клуні мабуть однаково: сіно солома.
— Чого я йшов і куди.
Через двір пробігла Манька, куховаркою служила.
