Сіроокий будинок із п'яти поверхів, східці йдуть униз просто з вулиці. То найнижче — підвал, але й там мережаться на вікнах занавіски, а хоч рямці тільки наполовину витикаються з землі. Троє дверей. На одних (вони середні) вивіска на обох стулках. Праворуч — намальовано підсліпуватого скопця, що примружив одне око й місить руками тісто. Скопець — в білій кепці і в сірім, заялозенім гряззю, фартусі. На другій половині дверей — яблука на дивовижному посуді й одно чогось висить у повітрі. За цими дверима, далі, — кімната, яку пристосував господар до крамниці. Стіни обставлені шафами: за склом — шоколади, плисняві ковбаси, коробки з консервами, папироси… а біля прилавки трохи схожий на того скопця… — дядя. Його так називали всі, хто приходив до крамнички.
— Дядя, дайте півфунта халви!
Дядя турбувався, кипів і, викидаючи з рота часто літеру «с» говорив:
— Можна-с. Вам-с цукерок.
Елегантний, красивий жест.
А колись дядя запрошував гостей до себе в покої. І тепер дисонансом урізувалося прикащицьке «с» в аристократичні жести.
