Перед спанням, вона пильно вдивлялася в шибки й відтіля чекала ось-ось побачити облитий кров'ю розстріл.
Жила вона в пригороді, в маленькій кімнаті, на своє старе золото — до своєї віли не навідувалася. Там, у вуличці, рідко лише можна було побачити чорну постать. Вона прийде закутана в драну латану хустку, щось згадає, поплаче й розпливеться між прірвами вулиць.
Одного разу, краплистого осіннього вечора вернулася додому. Там її чекав Сюселін. Давньої борідки-клинок не було. Підборіддя обліпилося кучерявими перснями, з легенькою білизною. Вона не впізнала. Потім крикнула. Невеликий полохливий каганець погас від її жаху і все тоді потонуло в темряві.
Сюселін нервово витяг сірників і із тунелю в сіреньких крапках вилізла блідна обстановка кімнати.
Перше слово пролетіло несміло й тихо:
— А де-ж Манічка?
— Не питайте! Не нагадуйте…
— Ах, що було, то пройшло… Що ви так нервуєтесь? я мав який маєток, який парк… Так плакати по вашому?
— Ну, що-ж робити? — фігура насторожилася; короткі хитрі вуха зашевелилися під хусткою, як у лисиці, коли попадеться в капкан і хоче визволити голову.
Як що… У мене є гроші й у вас, мабуть, теж збереглися… давайте крамничку. Звичайно, податки великі прийдеться вносити. Але ви-ж маєте досвід, ви маєте спеціяльність. — Лівий куток рота підплигнув догори, а брова нахилилася донизу. — Як прийдеться,