— От, сволоч, безумовно, навмисне, без ніякої ввічливости! — а голосно, як на прислугу в наш час: — Ти… ми вкупі підемо.
Відкіля?
— Ти не знаєш? Я скидала вугілля на вокзалі.
Жюлі досить гарно знала, де була Антоніна. На повненькім її обличчі де-не-де вчепилися пилинки з блискучого антрациту.
А в віях обкреслилася чорна смуга… туди позападав вугіль і від нього очі здавалися підведеними.
— Жюлі це й подумала.
— Ти, як там попрацюєш, твої очі становляться красивими.
Антоніна насмішкувато змірила поглядом… засміялася.
— А в тебе, теж коли попрацюєшь — красиві?
— Кра-си-ві…
Жюлі цокнула по асфальтових східцях і ввійшла в крамничку. Дядя стояв у білій кепці…
— А, й Тоня тут… Рано… Ще тільки недавно засвітили лямпу…
Антоніна пішла просто, на кухню. Там, біля плити, вона спала.
Ввійшла, скинула кожушок. Засвітила лямпу вугляну й заходила по кімнаті… Торкнулася пальцями пліти. В кухні було тепло, по брудних стінах замерла луна від тупотіння на верхньому поверсі.
— Значить і сьогодні рай… А що, аби донести, сховають кінці в воду…
