Негодячкина — жінка, Жюлі — родичка, а Зоя — прислуга, Зося — родичка.
Ходила, наче не чула нічого, крім своїх кроків… Потім простелила на долівці ковдру з шматками бавовни, підкинула під стіну, в куток, засмальцьовану подушку, а все застелила чистим простирадлом.
Гукнула:
— Дядя…
— А, Тоня… Чого тобі…
— Я на хвилинку піду в твою кімнату, візьму мої книги.
Дядя говорив з вечірнім гостем. З-за бобрового коміру витикалися щетинисті карикатурні вуса. Гість кивнув.
— Це не вона?..
— Ні… — а потім Антоніні, що стояла в дверях: — Іди…
Вона защіпнула двері від крамниці, принесла книжок.
Почула, як заскрипіли двері: пішов гість на ту половину.
І співучий, з шумливим хрипом голос Негодячкиної:
— Супруг, знаєте, як колись танці під такі громи музики. Аяй — від задоволення вії збіглися й зморшка розпливлася. — А тепер тільки під грамофон.
Антоніна шпурнула французький роман, з пергаментного паперу, попсований і старий. Якийсь аркуш випав і листом осени розіп'явся на долівці. Лягла, підібрала ноги й вкрилася кожушком. Навмисне хотіла заснути. Але затупотіли чиїсь ноги й голос Жюлі:
— Дядя, дай авансу… Я не можу з таким іхтіозавром…
