Голос дяді:
— Що з тобою? Ніколи такого не було…
— Ніколи не було такої кра-а–соти, як сьогодні…
Такі розмови, або приблизно такі, були кожного вечора.
Антоніни не соромилися й Зої не боялися, бо Зоя теж — посада Жюлі… і потім Зоя нічого не розуміла, бо дядя й баришня розмовляли французькою мовою.
Дні та ночі проходили в житті непорозумілими одноманітними випадками.
А настрій по східцях цього часу збігав вниз, до самого міського дна, полинув догори, перестрибав одним спогадом східці.
Життя бралося за ці білі та чорні крем'яшки й кидало в одні закутки чорні нічні кремінці, а в инші навперемінки опускав білий і чорний. Це якась вічна гра, це якесь полохливе переметування життьових сторінок. З непомітною зміною займалися на морочному сході хмари, перев'язуючи обрій пурпуровою стьожкою й за сніговою далеччю пустелі падало вічнонезмінне сонце.
За зимою пливла легковажно фіялкова весна, а потім розквіт літа, далі пелюстки линяють, роздуваються осіннім подихом і рішуче народжується зима. Це — таке життя. Цих законів не зміниш.
Під наметами бертолетового снігу, щось замерзає, а щось живе забирає зі струмків воду й чекає на весну…
«Де-ж я? Де я живу? В якім… думала Антоніна. — Ні, я ще під глибоким снігом».
