Хтось застукав у двері. Думки розлетілися.
— Хто?
— Це я, дядя…
Скинула защіпку. Дядя жалко подивився, нехотя моргнув на Антонінине ліжко…
— Тоню, чого ти мене не послухаєш? Ти подивися на Жюлі. Вона живе гарно…
З розкритим ротом, з тяжкою незабутньою образою в виразі обличчя, вона наче не вірила. Знала прекрасно, що їй запропонував дядя. Він боявся Зої. Він давно говорив, що, як усі свої, то краще… А Зоя — непевна дівчина.
Антоніна здригнула. Тіло хитнулося від слів, тих слів, що обіцяли надалі життя. Але й справді, в чому секрет людського життя. Це таке питання, що вона не могла розгадати.
Хіба в праці, хіба в тому, що вона після роботи харкає вугляним пилом і ніколи не вимиє начисто рук? Чи може в тому, що десь на проспекті розмовляти про мистецтво або про що инше з будь-яким мужчиною, аби попасти в тон і сказати адресу паштетної? А потім, за 5 років зів'янути і валятися під тим самим дзиґликом на бульварі, де сиділа колись в котиковім манто… Так, ще не велика офіра зіпсувати своє тіло, але за-для якої мети… За-для того, щоб потім здихати, або зібрати рештки загубленої волі й кинутися під потяг… Але та людина ніколи не кинеться. Вона лише може мріяти про це… Жюлі не думає про другі дні, вона задоволена сьогодні, а завтра… Жюлі байдуже ставиться до того, де треба
