перетяглася золотеньким обручем. Короткі, широкі рукави відхилилися від рук і матова кожа бронзовими виступами мускул підкреслювала кожний жест.
— Тоню, ти серйозно хочеш бути такою, як є. Ти подумай, що далі буде з тобою… Кожного дня будеш ходити таскати вугілля… Повір, мені жалко тебе… Жюлі поправила сукню й задивилася на невеличкий лакірований черевичок.
Антоніна скинула ковдру й хутко почала вдягатися. Жюлі дивувалася.
— Ти не згоджуєшся зі мною?
Сестра не слухала, наділа кожушок і вийшла в крамничку.
Якийсь покупець забирав цукру. Вони вийшли вкупі на вулицю.
Він підозріло зиркнув на дівчину й прискорив кроки.
— Він мабуть прийняв мене за жебрачку… — подумала вона.
Біля будинку стала. Антоніна не знала, куди вона піде… Але залишатися там, у кухні, вона не могла. Ці поради виводили її з себе…
Вулицею плив рев города. На вітринах, в точній симетрії розляглися товари й лихтарі кидали око на десятки афиш, на нові накази, на вивіски. Автомобілі проскакували й мчали в тунелі вулиць, обминали зустрічних трамваїв, візників… Сніг, наче нікуди не спішив, падав на гілки дерева, на брук. Будинки обкутувалися сніжаним шарфом і стояли нерухомо, розкидаючи тисячі вогнів по туманних несмілих
