сигналах сирен, тінях кроків. На розі, на тім стовпі, де висів лихтар, біла стьожка паперу притягла увагу Антоніни. Вона прочитала об'яву про передплату газет, журналів. В голові залишилася одна думка, яко-мога скоріше взяти посаду. Завтра вона не має роботи й побіжить в редакції. Антоніна знала 4 мови.
— Невже вона там не буде корисна? — питалася сама себе.
Ніхто її не помічав. І вона сама себе наче не бачила…
Почула, як холод заліз під одяг і лоскатав пуховим приторканням невидимої криги.
Повернулася в крамницю. Вічно-незмінний дядя стояв на своєму місці.
— Чого ти вискочила?
— Мені набридають ваші поради…
І зайшла в кімнату. Розкотився морок побитих звуків грамофону.
— А що як-би зараз побігти та привести міліціонера… Ох, яка я слаба. Невже моя голова не насміє придумати цього плану? Невже я не розруйную цього гнізда… Я мушу…
По руках пробігали струміння холоду, голова горіла, як головешка, й чад заплутував думки. Відтіля неслися ті-ж пісні дикої музики. В кімнаті не вистачало повітря. Легені ширилися. На білках, в очіх, павутинками пролазили червоні шовкові ниточки.
— Ні, вони одбрешуться…
І Антонина залишилася в кімнаті.
