Зранку, на другий день, коли кругленький, без маятника, годинник сердито плямкнув 11 годин, Антоніна йшла до редакції. Її сестра ще спала.
По сухому морозі, скрипіли, як і сніг, голоси папиросників. Якісь хлоп'ята під сірим гранітом неба, біля мосту, попритулялися до одинокої колони, що стояла на вулиці, й співали пісню. Бризки снігу летіли від кінських копит і падали далеко від саней.
— Як-би гарно проїхатися! — подумала Антоніна й ще далі закинула один край кожуха. Назустріч дув сухий гострий вітер.
В цім городі вулиці розходилися промінями від центральної площі Революційних Троянд. На цій площі знаходилася редакція найбільшої газети в Республіці. Коли проходила на роботу через цю площу, вона бачила широкі з богемського скла вікна редакції. Відтіля завше вискакували газетярі з гаманами, наповненими газетами; спішили кореспонденти з свіжими новинами. Двері ніколи вдень не заспокоювалися завше хиталися, перебігали за поріг і відскакували в коритар.
Антоніна несміливо відчинила. В коритарі пішла з свічада назустріч їй фігура… Антоніна не впізнала себе: шапка насунута низько на лоб, покривлені чоботи. Вона давно не дивилася в свічадо, а тепер, коли побачила себе — їй не хотілося йти до редакції. У вестібюлі не було нікого. Вона сміливіше підійшла до свічада. Виглянуло гарненьке обличчя з трохи гострим підборіддям.
— Та я не така погана, як здалося!
