І хутко побігла по східцях. Асфальт рябів під ногами, як побитий віспою… Сторож сидів біля вікна.
— Ви!!! кого вам?
Антоніна злякалася. Її можуть не пустити… Що-ж тоді.
— Мені секретаря редакції.
— А я думав об'яви, то нанизу!
Побігла ще скоріше й біля дверей, де висіла мідна дошка з надписом: Секретар редакції, — зупинилася в нерішучості.
Потім постукала. Луна від стуку вдарила в скроні й синенькі жили задьоргалися.
— Ввійдіть!
Стала біля столу. За столом сиділа молода людина, перекидаючи на столі аркуші паперу. Другий машинально, як маріонетка, кинув погляд і сховався в сумежній кімнаті. Антоніна почувала на диво себе прекрасно, мислі сконцентрувалися й посмішка була на очах…
— Я прийшла попрохати у вас посади…
— Що? Я, товаришко, не біржа праці! — з помітною іронією заговорив секретар.
— Ні! Ні! Ви вислухайте. Я знаю чотирі мови.
— Ви? знаєте? А французьку і німецьку? Може ви знаєте папуаську! — в цих словах була гостра насмішка.
— Ні, як раз тієї мови не знаю, а французьку і німецьку знаю.
Секретар встав, заходив по кімнаті, він не вірив.
— Так ви маєте освіту?
