— Так, середню маю.
— А ви читали нашу об'яву, нам треба двох таких, як ви… От, на біржі як…
— Я на біржі…
— Ми туди повідомляли, нам сказали, що таких немає.
— Так, але я там не говорила, що я знаю ці мови.
— Да? Так? Ну що-ж? здається, ваша справа виграна.
— Я не знаю, як вам дякувати… Але кімната…
— Це все буде…
Радість охопила її. Вона й Жюлі сюди пришле. Це таке щастя, про яке вона й не мріяла. Вирвати сестру з тога болота, з того запільного шантану…
— Я піду…
— Добре, завтра приходьте, ви покажете ваше знаття.
Не побігла, а злетіла з другого поверху. Але додому не пішла, повернула, в західній край города. Вона йшла до того вокзалу, де стільки прийшлося перекидати блискучого антрациту…
Вокзал був на краю міста. Вона йшла знайомими окраїнами, де гранітові велетні лише виднілися за димчатим серпанком. Тут брук випинався своїми горбами з-під снігу, поламані тротуари, на віконницях — вітер, що позривав з петель… А над дорогами довгі дроти телеграфу.
До вокзалу не дійшла. Ніжна втома впала на очі. Антоніна тільки тепер згадала, що вона не обідала. Повернула до їдальні. Їдальня знаходилася в невеликім
