Жюлі здивувалася. Засмоктала повітря, стуливши рота в трубочку…
— Ти так чимсь збентежена? Але обережніш; ти замажеш мені скатерть! — сказала вона, коли Антоніна поклала руки на стіл… Антоніна не звернула на це уваги.
— Люба Жюлі… Хочеш кинути своє місце… Вимагають знаття двох мов…
— Що? Тобі не сором? Ти хочеш нашого дядю залишити без хліба? Того дядю, що дав нам освіту. Як ти смієш говорити. Я ніколи не згоджуся, бо без мене все тут пропаде. Ти думаєш: — Зойка чи хто инший дав таку славу, поставив дядю на ноги… Я! Я! А тепер ти пропонуєш мені посаду — служити тим… Здохну, а не буду. Вони мені не дадуть і грошей стільки, скільки треба, щоб гарно одягатися. А потім, — дядя тоді прогорить від податків, і, виходить, на своїй шиї тримати його благовєрную, того Кощея… О, ні, коли ти так думала, то помилилася.
— Як, ти не хочеш?
Антоніна так обурилася, що більше нічого не вимовила. Хотілося вдарити по тим дрібничкам, що стояли на столі, так, щоб посипалися тільки скалки.
— Ти справді не хочеш? Тобі не набридло продаватися…
Жюлі підібрала під себе ноги, підклала під спину оксамитову подушку. Обірвала:
— Геть!! Геть звідціля!!
Антоніна подивилася жалісливо на неї… Вискочила з кімнати. З другої виходила Негодячкина…
